Вживання психоактивних речовин поширене серед військових і ветеранів, а залежність є типовою проблемою. Точної статистики щодо кількості таких випадків немає, адже їх часто приховують або відмовляються розголошувати, побоюючись скомпрометувати Сили оборони України. Тенденція до замовчування проблеми веде до ще дужчої стигматизації людей, які мають залежність від психоактивних речовин, і демотивує військових і ветеранів звертатись по медичну допомогу. Наявні інструменти, ресурси й підходи у сферах охорони здоров’я й соціального захисту недостатні або не досить дієві, аби розв’язати цю проблему, яка загрожує життю, здоров’ю й майбутньому сотень тисяч українців і українок як у час війни, так і після її завершення. 

Щоб з’ясувати масштаби проблеми, визначити її  ключові причини і запропонувати способи її розв’язання, фонд «Здорові рішення для відкритого суспільства» ініціював якісне дослідження. Його провела агенція Yasno Research&Consulting Group за підтримки благодійної організації «Благодійний фонд “Харків з тобою”» у жовтні-листопаді 2025 року. Дослідники провели 22 інтерв’ю із експертами, військовими й ветеранами.

За підсумками дослідження можемо констатувати: 

Вживанню психоактивних  речовин серед військовослужбовців і ветеранів сприяють: 

• Травматичний досвід, із яким стикаються військові — стрес, розлука з близькими, біль, порушення сну;
• Необхідність високої концентрації у бойових умовах;
• Наслідування прикладу побратимів у підрозділі;
• Практика призначення опіатів та інших препаратів, які викликають звикання, для знеболення при пораненнях;
• Доступність психоактивних речовин у війську, в лікарнях, можливість отримати їх від волонтерів;
• Мобілізація вже залежних людей; 
• Хибне сприйняття залежності як «слабкості», а не захворювання; 
• Невизнання або намагання приховати реальні масштаби проблеми, а також інші чинники.

Серед речовин, які найчастіше вживають військовослужбовці — опіоїди (метадон, налбуфін); стимулятори («солі», амфетмін, альфа-PVP); канабіноїди (канабіс); антиконвульсанти (габапентин, прегабалін); седативні  (гідазепам) та інші.

Досвід вживання психоактивних речовин, за словами експертів, мають майже всі військовослужбовці. Найвразливішими є люди, які мали залежність до служби в армії; військові, які довго перебувають у стресі, без ротації або відпочинку; штурмовики, медики, піхотинці; військові і ветерани після важких поранень і травм тощо. 

Ризик вживання й набуття залежності посилюється через незнання про небезпеку психоактивних речовин; посттравматичний стресовий розлад, тривожні розлади тощо; особисті проблеми; досвід полону; психологічні наслідки примусової мобілізації. Залежність від психоактивних речовин не є приводом для демобілізації (принаймні, ніхто з респондентів не стикався з такими випадками).

Алгоритм дій після того, як стає відомо про вживання військовим психоактивних речовин, є умовним і, на думку опитаних експертів, не виконується як слід. На практиці дії й наслідки дуже різняться в залежності від конкретних підрозділів і командирів. Найчастіше, коли командир дізнається, що його підлеглий військовослужбовець вживає психоактивні речовини, він або ігнорує проблему (якщо військовий добре виконує свої обов’язки), або застосовує дисциплінарне покарання (штраф, відправлення на позиції тощо). Менш поширеними є виховні бесіди.  

Чимало військових і ветеранів, які вживають психоактивні речовини, не розуміють серйозності загроз або не визнають проблеми, а також вважають, що впораються із нею самотужки. За оцінкою експертів, по медичну допомогу звертаються до 30% військовослужбовців, які мають залежність від психоактивних речовин, і до 20% ветеранів. 

Якщо військовослужбовцю або ветерану з залежністю від психоактивних речовин надають допомогу, то зазвичай це стаціонарне лікування. Часто воно триває недостатньо довго (10—14 днів), адже від військового вимагають чимшвидше повернутись на службу. Допомога, яку за цей обмежений час встигає отримати пацієнт, переважно медична, а не психологічна або психіатрична. 

Традиційні методи лікування наркозалежних не є достатньо ефективними для пацієнтів, які мають досвід бойових дій, ПТСР, важкі травми чи ампутації тощо. Бракує фахівців, які мають досвід роботи з комплексом таких станів. Лікарям бракує розуміння алгоритму дій у випадках, коли вони виявляють залежність від психоактивних речовин у пацієнта з іншим основним діагнозом.

Держава не оплачує ані пакет послуг із детоксикації, які можуть знадобитись пацієнтові з залежністю, ані реабілітацію. Отримати ці послуги вдається переважно через особисті контакти. Альтернативою є приватні реабілітаційні центри, але їхні послуги для багатьох пацієнтів занадто дорогі, а якість цих послуг не контрольована і, отже, не є гарантованою. Інша альтернатива — замісна терапія, яку держава фінансує, проте вона не є виходом, якщо військовий або ветеран прагне повністю позбутись залежності.

Ветеранам, які мають залежність від психоактивних речовин, важче повернутись до повноцінного цивільного життя. До проблем, із якими стикаються військові загалом, додаються стигматизація людей із залежністю в суспільстві, проблеми з пошуком роботи, ризик криміналізації (якщо бракує грошей на купівлю потрібних препаратів) тощо.

Ключові рекомендації:

• Державі слід створити єдину програму подолання залежності від психоактивних препаратів серед військовослужбовців/ветеранів, до якої будуть залучені медчастини, лікарні, громадські організації тощо; чіткі функції і механізми взаємодії між дієвцями. Необхідно розробити маршрут і алгоритми скерування військових і ветеранів із залежністю від психоактивних речовин.
• Детоксикація, лікування і реабілітація військових і ветеранів із залежностями мають оплачуватись із бюджету. Є потреба у більшій кількості реабілітаційних центрів і фахівців, які вміють працювати із комплексними станами (наприклад, поєднанням наркозалежності, ПТСР, поранення), у підвищенні кваліфікації психологів, сімейних  лікарів тощо.
• Потрібно працювати з командирами, бойовими медиками, військовими психологами та іншими військовослужбовцями, які мають справу з особовим складом, аби змінити їхнє ставлення до проблеми вживання психоактивних речовин і залежності від них, мотивувати їх до етичної поведінки й відмови від дискримінації, підготувати до профілактики і раннього реагування. 
• Силам оборони слід відмовитись від практики мобілізації наркозалежних.
• Експерти по-різному оцінюють доступність інформації про лікування й реабілітацію для військових/ ветеранів. Та очевидно, що потрібна всеохопна система інформування.
• У громадах, перш за все, потрібно боротися з соціальними проблемами і бар’єрами, які ускладнюють адаптацію ветеранів і підштовхують їх до вживання психоактивних речовин. Проблему слід комунікувати відкрито й етично, щоб уникати стигматизації; поширювати позитивний досвід виходу з залежності, залучати громадський сектор для пропагування боротьби з залежністю і поширенням психоактивних речовин. 
• Державі, Силам оборони, органам місцевого самоврядування, організаціям громадянського суспільства та іншим дієвцям потрібно поєднувати зусилля й координувати свої ініціативи, аби ефективно взаємодіяти в процесі допомоги військовим і ветеранам із залежністю.