Реабілітація, соціальний захист та повернення ветеранів до цивільного життя

“Людиноцентрична модель єдиної системи реабілітації, соціального захисту та повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя” – це дослідження систем реабілітації, соціального захисту та повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя відповідно до сучасного контексту 2024-го року. Воно включає опис актуальних систем, їхні недоліки та рекомендації щодо змін. 

Дослідження створено за підтримки ІСАР «Єднання» у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», реалізованого ІСАР «Єднання» у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) і Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. 

Ключові тези:

• Головна вада підходу в законах, що визначають статус ветеранів і ветеранок в Україні, полягає у формуванні ексклюзивного підходу, тобто відокремлення останніх від повноцінного включення в суспільство.
• Більшість військових, які боронять Україну під час російсько-української війни, — цивільні, які стали до лав Сил оборони. Після повернення вони можуть зробити цінний внесок у розвиток суспільства, держави, громад за умови належної реабілітації та підтримки їх повернення до цивільного життя. Це будуть мільйони чоловіків та жінок продуктивного віку, які потребуватимуть самореалізації, визнання, гідного працевлаштування. А для цього необхідно суттєво перевизначити державну та локальні політики. 
• За даними Міністерства у справах ветеранів України, наприкінці російсько-української війни кількість ветеранів та ветеранок (разом із родинами) може сягнути 5 мільйонів осіб. За прогнозом Інституту демографії та соціальних досліджень, населення України у 2033 році, скоріш за все, зменшиться до 26 млн осіб. Тобто, кожен п’ятий українець буде ветераном чи членом родини ветерана.
• Українське законодавство щодо ветеранів відверто застаріле, чимало норм просто перекочувало до нього з радянських часів. Наприклад, ветеранам пропонують пільги на «позачергове забезпечення продовольчими товарами поліпшеного асортименту» чи «позачергове безоплатне встановлення стаціонарних телефонів». Ветерани нового покоління мають інші потреби. 
• Широке формулювання самого поняття «ветеран» створює низку проблем: від «розмиття» відповідальності державних органів до конфліктів щодо розподілу фінансів.

Розділ 1. Реабілітація

Лише 27,6% опитаних ветеранів повністю задоволені системою фізичної реабілітації в Україні. Лише 14,3% опитаних ветеранів вважають, що українська система психологічної реабілітації позбавлена будь-яких недоліків. Чинна модель має безліч проблем: завелику кількість державних суб’єктів, паралельну систему реабілітації (військові та цивільні заклади), дефіцит кадрів, відсутність усіх необхідних стандартів допомоги, ігнорування позиції самих ветеранів, непоінформованість ветеранів, ізоляція ветеранів від суспільства, зведення реабілітації до фізіотерапії чи підміна реабілітації рекреацією.

Наприклад, дослідження з військової медицини показують, що в ЗОЗах сил безпеки та оборони реабілітацію в гострому періоді переважно не проводять через брак фахівців. 

У відомчих закладах охорони здоров’я досі фінансуються ліжкомісця, а не послуги. На відомчі заклади не поширюється моніторинг НСЗУ. Це призводить до нераціонального витрачання коштів.

Однак головне не це. А те, що у відомчих системах сил безпеки та оборони пацієнт / пацієнтка часто втрачає суб’єктність і перетворюється на об’єкт реабілітаційного процесу, потреби якого не беруть до уваги. Військові не можуть самостійно обирати реабілітаційний заклад, який би від- повідав їхнім потребам. Також можливість участі в реабілітаційному процесі близьких і родичів ветеранів / ветеранок значно знижується.

Інструкції, що регулюють процес реабілітації у відомчих закладах, передбачають надзвичайно короткий період відновлення (що може не відповідати потребам військових і перешкоджати повноцінній реабілітації). У відомчих закладах сил безпеки та оборони в реабілітацію не інтегровано соціальну компоненту, немає соцпрацівника, який супроводив би ветерана / ветеранку під час подальшого отримання соціальних послуг і пільг. 

Аналіз міжнародного досвіду показує, що найбільш релевантним для України є підхід, за якого ветерани й ветеранки проходять реабілітацію в закладах загальної системи охорони здоров’я (Ізраїль).

Державі слід фінансувати послуги реабілітації за допомогою НСЗУ відповідно до підходу «Гроші йдуть за людиною», а також інтегрувати всі відомчі системи в загальну систему охорони здоров’я. Залучати іноземних фахівців для подолання кадрового голоду у галузі. Перерозподілити повноваження між відповідальними за реабілітацію міністерствами, аби система була ефективною та зрозумілою для ветеранів. Цілеспрямовано підвищувати  обізнаність ветеранів щодо їхніх прав у сфері реабілітації. А також посилити роль громад у реабілітації.

Розділ 2. Соціальний захист 

Пільги та послуги для ветеранів регульовані 156 різними нормативно-правовими актами й здійснювані 19 різними органами державної влади. Крім бюрократичного перевантаження, соціальний захист ще й надмірно сконцентрований навколо матеріальної допомоги, хоча 89,7% опитаних ветеранів виступають за поєднання матеріального забезпечення й інструментів для розвитку. Усього 25,9% ветеранів відповіли, що задоволені наявною системою пільг. 

Законодавчий соціальний захист ветеранів застарів із радянських часів і досі містить такі пільги, як «першочергове право на вступ до садівницьких товариств». Водночас держава не здатна повністю виконати свої обов’язки, що помітно на прикладі, зокрема, пільгового проїзду. Державні освітні програми для ветеранів часто не досягають мети — працевлаштування ветеранів. Більшість сучасних ветеранів не підпадають під законодавче визначення, необхідне для безоплатних медичних послуг у військових шпиталях після звільнення з військової служби.

Державі слід переглянути чинні пільги, обов’язково залучивши до процесу ветеранів. Спростити та уніфікувати для ветеранів роботу з документами. Спрямувати державні кошти на розвиток соціальних послуг у громадах і підвищення кваліфікації соціальних працівників, які навчались би особливостей надання соціальних послуг ветеранам. Надавати ветеранам інструменти для розвитку (можливості для здобуття освіти, працевлаштування, відкриття власної справи тощо).

Розділ 3. Повернення до цивільного життя

77,5 % опитаних ветеранів і ветеранок вважають, що після повернення до цивільного життя, імовірно, зіткнуться з відсутністю роботи. 72,8 % — що, можливо, почнуть зловживати алкоголем чи наркотиками. 69,4 % — що зіткнуться з конфліктами в сім’ї. 

В Україні немає ні єдиного відомства, ні єдиного законодавчого алгоритму, відповідального за повернення ветеранів до цивільного життя. Більшість громад не готові до повернення захисників і захисниць: у них відсутні інклюзивна інфраструктура, інформаційна політика щодо належного сприйняття військових з інвалідністю, система інформування ветеранів про їхні можливості, психоемоційна підтримка сімей ветеранів. Деякі працедавці побоюються брати ветеранів на роботу, буцімто проблеми з фізичним та психічним здоров’ям будуть заважати їхнім обов’язкам.

Держава має розробити єдиний механізм повернення ветеранів й визначити відповідальних за це. Громади мають готуватися до повернення ветеранів, створючи безбар’єрний простір, але також інформаційно працюючи зі спільнотою. Крім того, слід  налагодити діалог із бізнесом щодо працевлаштування ветеранів, оскільки саме робота сприятиме фінансовій незалежності, психологічній адаптації та соціальній інтеграції ветеранів.