Оцінки складових системи військової медицини та пропозиції щодо вирішення її проблем

«Людина та військова медицина – комплексний погляд» – це якісне дослідження 2023-го року після інтерв’ю із 29 респондентами з різних галузей та ланок медичної системи: від бойових медиків та волонтерів до керівників військових госпіталів і представників Міністерства охорони здоров’я. 

Воно покликане виявити проблеми та запропонувати рекомендації, які покращать систему. Головне питання дослідників: “Що має змінитись в існуючій системі військового медичного забезпечення для її трансформації на людиноцентричну та більш стійку у середньо- та довгостроковій перспективі з огляду на цінність та обмеженість людського (мобілізаційного) ресурсу в Україні?”.

До роботи над дослідженням залучені Олег Петренко, Олександр Данилюк, Арсен Жумаділов, а також науковці Школи політичної аналітики Національного університету “Києво-Могилянська академія” під керівництвом Максима Яковлєва та Анни Осипчук.

Важлива деталь: якісницька методологія не дозволяє робити верифіковані репрезентативні твердження чи оперувати відсотками. Натомість її сила - у виявленні різноманіття досвіду, сприйняття, думок/бачення, оцінок опитуваних та типових патернів взаємодії (з системою), що можуть вказувати на системність.

Ключові тези: 

• Система не впала, організувалася, синхронізувалася з цивільною системою, сформувався так званий єдиний медичний простір; це додало гнучкості в використанні ресурсів, насамперед цивільної медицини для потреб військової та можливість оперативніше реагувати на виклики; однак інтероперабельність систем цивільної та військової медицини потребує вдосконалення, зокрема на рівні відповідальності цивільної медицини; важливим є набуття цивільними лікарями досвіду лікування вогнепальних та мінно-вибухових травм;
• Нові рішення, нехай і не досконалі, все ж впроваджувалися і впроваджуються відповідно до потреб; зміни відбуваються, однак не завжди з достатньою швидкістю, щоб відповідати нагальним потребам;
• Є достатньо високий рівень організації та операційної діяльності системи на щаблях від стабпукту до шпиталю. Тобто, якщо людину з пораненням, яке не є несумісним з життям, вдалось витягнути з поля бою і доставити на стабілізаційний пункт — її перспективи є обнадійливими, а рівень надання їй меддопомоги — належним. Такий результат є наслідком напрацьованих в період дії АТО/ООС практик, які з 2014 р. перманентно розвивались і вдосконалювались;
• На тактичному рівні найбільше помітна особиста відповідальність: у вивченні такмеду військовослужбовцями чи складанні аптечок як на рівні військовослужбовця, так і на рівні командирів. Серед недоліків опитані згадують відсутність матеріально-технічної бази для практичного відпрацювання навичок. Скорочення часу на навчання. Крім того, відзначають, що необхідно уніфікувати стабілізаційні пункти за комплектацією та обсягами допомоги. Про рівень підготовки бойових медиків кажуть: “...рівень [підготовки] не непоганий, а невідомий”. Ситуацію з евакуаційним транспортом, особливо броньованим (кейс-еваки, мед-еваки), переважна більшість респондентів військової ланки визначає як критичну;
• Функціонування системи військової медицини на госпітальному етапі переважна більшість опитаних вважала найбільш налагодженим та безпроблемним етапом. При цьому всі опитані фактично підтверджували наявність проблем з реабілітацією або характеризували її як відсутню в принципі. Бракувало тут зокрема навчених фахівців;
• Щодо психологічної підтримки, то більшість респондентів відзначали недостатність підготовки військових психологів сучасним викликам і потребам. Відсутність критеріїв відбору цих фахівців. І відсутність культури звернення до психологів серед військовослужбовців;
• Медики згадували про відсутність ротацій, отже, неможливість відновити сили. Найбільш критичним є забезпеченість кадрами на “нижніх” або військових (бойових) рівнях. Особливо це стосується бойових медиків, багато респондентів заявляли, що “бойових медиків вибивають” - вони є для ворога пріоритетною ціллю. Проблемою є і комплектація медичних рот та підрозділів медичним персоналом і фахівцями. Найбільш затребуваними спеціальностями є хірурги, анестезіологи, травматологи тощо. Також говорили про проблему відсутності у багатьох кваліфікованих лікарів офіцерських звань, що призводить до розподілення цих фахівців на нелікарські посади під час мобілізації;
• Практично всі респонденти відзначають необхідність цифровізації та інших покращень документообігу;
• Є брак інституційного та персонального лідерства в сфері військової медицини з боку Міністерства оборони України, множинність центрів ухвалення рішень без належної експертизи з розмиттям відповідальності та повноважень.

Пропозиції та рішення:

• Державі слід затвердити нову Військово-медичну доктрину України (попередня від 2018 року) з урахуванням досвіду повномасштабної війни. Впровадити уніфіковані стандарти, що спільно використовуються в цивільній і військовій системі охорони здоров’я. Впровадити людиноцентричний підхід до надання домедичної й медичної допомоги.
• Державі слід розбудувати систему, яка заохочує всі складові охорони здоров’я тримати стандартизований рівень, на який може розраховувати військовий (пацієнт).  Впровадити чіткі стандарти до структури, навчання, комплектації в системі медичного забезпечення військ у мирний час і особливий період. Систематизувати моніторинг та контроль за стандартами.
• Державі слід розбудувати у межах Міноборони спроможність з аналізу і формування політики у військовій системі охорони здоров’я. Заохотити формування експертних організацій для підвищення якості аналізу і формування політик, в тому числі коштом підтримки партнерів і міжнародної технічної допомоги.
• Для повернення Міністерству оборони спроможності формувати політики у сфері військової системи охорони здоров’я пропонується створити новий структурний підрозділ  – Директорат військової медицини МОУ. У додатку детально розписані його пропоновані функції, структура та кадрові особливості.

†