В.о. гендиректора лікарні на Житомирщині мітингарі викинули в смітник через рішення об’єднати неврологічне відділення з терапевтичним. Лікарня входить до спроможної мережі і має статус загальної. Тобто вона має забезпечити медичне обслуговування по неврології. І воно б залишилося у випадку об’єднання відділень. Сергій Демус намагався пояснити, що це дасть лікарні і що люди допомогу не втратять, але мітингарів це не переконало. 

Сама подія спричинила резонанс не лише серед пацієнтів, але й серед медичних працівників, які все гучніше говорять про власну беззахисність. Ми попросили трьох наших юристів-експертів пояснити, що відбулося з юридичної точки зору і що має статися, аби лікарі відчували належний захист.

Чи можна було попередити розправу? 

Формат люстрації через викидання в смітник відпрацьований в Україні ще з часів Майдану. Так громадськість вимагала відставки скомпрометованих чиновників. Події на Житомирщині відбулися поза всіма правовими рамками. Мав бути дозвіл місцевої влади на проведення мітингу. Міська рада мала повідомити міліцію, СБУ, лікарню, МОЗ і так далі. Мала бути підготовка до мирного зібрання і кожен мав діяти відповідно до своїх повноважень. Коли до лікаря почали застосовувати силу, поліція мала бути на місці і це присікти. За такі дії має карати поліція і складати відповідний протокол. Бо що буде відчувати звичайний лікар, якщо бачить, що з головним лікарем таке роблять?
Олексій Харитонов, юридичний радник “Здорових рішень“

Наразі відомо, що відкрили вже кримінальне провадження за фактом з попередньою правовою кваліфікацією за ч. 2 ст. 126 КК України (побої і мордування). Триває перевірка.

Чи міг директор лікарні сам вирішити закрити окреме відділення? 

У комунального медичного закладу є власник – місцева влада. Зазвичай місцеві ради як власники віддають питання управління на відкуп самим керівникам лікарні. Хтось передбачає, що, наприклад, структура штату лікарні, її підрозділів, має бути погоджена з місцевою владою. Хтось – що це повноваження самого директора медзакладу. У конкретному випадку сталася ще й юридична колізія в статуті. Там вказано з одного боку, що власник приймає рішення про створення нових філій, відділень і так далі. Але в іншому пункті сказано, що директор, генеральний директор, самостійно вирішує питання структури закладу. Правова невизначеність в таких документах теж призводить до потенційно поганих наслідків.

Чи кожне рішення має проходити через місцеву раду як власника? Сумнівно. Бо таке погодження може заблокувати роботу медзакладу. Наприклад, лікарня готова розвиватися на нові напрями, знайшла працівників, треба погодити з власником структуру. В місцевій раді є опозиція, яка проти нововведень і блокує їх. І нічого не зміниться.
Олексій Головін, головний юридичний радник “Здорових рішень”

Якщо глянути системно на всіх лікарів країни, чому є відчуття беззахисності? 

Прецедент на Житомирщині може стати не єдиним. У нашому законодавстві не існує визначення лікаря. Це означає, що держава не бачить його як суб'єкта, і, відповідно, не захищає. Тут – корінь проблеми, чому лікарі в українській медсистемі почуваються беззахисними. Тому ці професії мають бути самоврядними. Система балансується, коли клієнти можуть поскаржитись в кваліфікаційну комісію на адвоката, і коли є інструменти захисту адвоката при незаконному затриманні абощо. В Україні адвокатська спільнота як інституція є. Вона недосконала, але працює. У лікарів така інституція теж мала би бути.  Держава має створити систему, де лікарі були б максимально ефективними щодо збереження життя пацієнтів. Для цього слід дати їм спеціальний захист, визначений підвищеною відповідальністю професії.

У дорадянські часи лікарі мали суттєвий вплив у суспільстві, були незалежними та самоврядними, тому стали загрозою для політичного устрою совєтів. Тож держава позбавила їх професійної самостійності, зробивши фактичною власністю лікарень. Цей перекіс зберігся в часи незалежності. Медсистема була фактично під МОЗом через субвенцію і телефонне право попри те, що більшість лікарень юридично підпорядковувались місцевій владі. Інстанцією, яка мала б захищати і лікаря, і пацієнта, був МОЗ.

Медреформа цю вертикаль зламала – медзаклади стали комунальними некомерційними підприємствами, які можуть провадити свою роботу самостійно. Реформа вибудувала суб’єктність пацієнта. Тепер його інтереси захищає Національна служба здоров’я. НСЗУ укладає договір з медзакладами в інтересах пацієнтів. А суб'єктність лікарів у новій системі є? Ні. Ще на початку реформи нам слід було будувати самоврядування лікарів у будь-якій формі. Щоб система збалансувалась.

Проведемо аналогію лікарів з адвокатами. У певний момент ці професії мають безперечну владу над людиною, коли їхні специфічні знання можуть допомогти їй у вразливому стані. Держава не може ввійти всередину цих стосунків – що адвоката з клієнтом, що лікаря з пацієнтом. Вони є конфіденційними та оберігаються таємницею. Бо зараз лікарі – жертви системи. Вона позбавляє їх впливу на свою професійну і економічну свободу, натомість дає фіксовані зарплати і робить жосткішим контроль.

Наприклад, держава при заміні МСЕКів створила при лікарнях комісії, так звані Експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (ЕКОПФО). У лікарень і лікарів не питали, чи хочуть вони взяти на себе ці функції. Держава додала їм обов'язків і планує створити додатковий антикорупційний контроль – декларування лікарів комісій. Так відбувається ще більше знецінення ролі лікарів, і покладання на них ще більшої відповідальності. Позбавляючи лікаря захисту, держава фактично ставить його перед собою, щоб на нього падало все: І відповідальність, і очікування, і невдоволення суспільства. Коли соціум бачить, що покарання за таку поведінку, як на Житомирщині, не відбувається, це буде створювати хвилю аналогічних прецедентів.
Тетяна Гавриш, співзасновниця та директорка зі стратегічного розвитку “Здорових рішень”

Що робити

1. Лікарям слід задуматись, що вони продовжують існувати як відсутні суб'єкти в системі і вимагати від держави змінити ситуацію. Бо поки не зміниться юридичний статус лікаря, його незахищеність буде погіршуватись. 
2. Щоб зберегти себе і бути в безпеці, треба навчитися комунікувати в гострих ситуаціях, давати зважені, правильно юридично обґрунтовані відповіді. Коли наші лікарі проходять валідизацію в європейських країнах, крім професійних навичок, вони мають показати і комунікаційні.
3. Важливі рішення виносити на широке громадське обговорення – коли людям дають усі дані і цифри, аргументування, дають змогу висловити всім свою думку, попередньо підготовлюється думка громади. Все відкрито. Це могло б знизити градус подій на Житомирщині. 
4. Слід подумати про фізичну охорону у медзакладах. Це питання до закладів і їхніх власників.
5. Варто залучати представників пацієнтів в опікунські чи наглядові ради медзакладів, долучати їх як амбасадорів для лікарень і лікарів. Якби в лікарні Житомирщини існував умовний офіс амбасадорів пацієнта, він унеможливив би подібну історію.