Майбутнє управління деокупованими територіями, реконструкція деокупованих населених пунктів, євроінтеграція в умовах потенційної часткової окупації
Дискурсивний протокол складається з п’яти головних частин. Нижче – переказ їхніх головних тез:
Панель I: Відновлення територіальної цілісності: як забезпечити суб’єктність України?
Україна наразі не змогла переконливо донести світовій спільноті свою позицію щодо окупації. За кордоном залишаються люди, які вважають, що нам варто поступитися територіями, аби уникнути страждань війни. Тут йдеться не лише про розбіжності у цілях між нами та нашими партнерами, а про різницю у сприйнятті самої суті подій. Це не конфлікт за конкретну територію. Росія — це імперія. Природа імперії — розширюватися. Тож російська імперія намагається вижити у XXI столітті, вбачаючи своє виживання через експансію.
Росія цілеспрямовано працює з українцями за окупованих нею територіях, поки в самій Україні відчувається гострий дефіцит політики щодо деокупації та реінтеграції.
Україна ніколи не відмовиться від прагнення відновити свою територіальну цілісність. Проте нам варто дивитися на повернення територій не як на питання перемоги, а як на питання відновлення дії міжнародного права. Якщо поставити питання так, окупація перестає бути проблемою лише України.
Панель II: Відновлення врядування: бачення майбутнього управління деокупованими територіями
Чинне українське законодавство не містить рішень для відновлення публічного врядування чи встановлення будь-якого режиму на деокупованих територіях.
Охорона здоров’я — одна з перших сфер, яку Росія змінювала після окупації територій. Зокрема, через повернення зрозумілих окупантам практик: поліклінік, паперових форм тощо. Натомість після деокупації, на територіях зокрема Херсонщини, досі діють лише компромісні українські рішення, які не забезпечують усіх потреб мешканців. Найкращою стратегією було б експортувати на деокуповані території повноцінну українську медичну систему. Проте, звичайно, подібний підхід чекають складнощі: з фінансуванням, мовою обслуговування, доступом до професії лікарів, які працювали в окупації.
У Криму після деокупації необхідно буде створити орган, який зможе керувати процесами на півострові. Запропонованим рішенням є військова адміністрація республіканського рівня. Серед пріоритетів після деокупації також: відновлення публічної влади, розв’язання питань колабораціонізму, покарання за воєнні злочини, статус мігрантів із Росії, надання послуг українцям на цих територіях.
Панель III: Людський капітал: відновлення умов для життя, формування інституцій, повернення та залучення людей
Прифронтові та деокуповані райони стикаються з рядом проблем. Першою є фізична небезпека, що, серед іншого, призводить до відтоку мешканців, отже, ще більше загострює економічні проблеми. У цих регіонах падає вартість нерухомості. Вони менш привабливі для інвестицій. Через конфліктність у громадах тут швидше вигорають управлінці.
Попри демографічні проблеми, Україна має значний імміграційний потенціал. Але для цього слід розробити комплексну програму, яка включатиме мовну адаптацію, соціальну підтримку та сприяння професійній інтеграції мігрантів. З іншого боку, такі інституції, як Український інститут, повинні отримати збільшене фінансування для підтримки програм з вивчення української мови за кордоном та популяризації української культури на міжнародному рівні.
Панель IV: Інфраструктура — які стандарти закладати, щоб не клонувати минуле?
Україна повинна мислити стратегічно: не лише відновлювати зруйноване, але й створювати нову якість життя, яка стане стимулом для повернення громадян. Гарним прикладом є Житомир, де інноваційний проєкт відновлення ліцею забезпечує потреби дітей, які повертаються з Європи, а також залучає нових людей до громади. Аналогічно соціальне житло, яке відповідає європейським нормам, сприяє поверненню громадян з-за кордону.
Традиційна енергетична інфраструктура вже не відповідає сучасним вимогам, тому відбудова старих вугільних станцій не є перспективним рішенням. Натомість стратегія відновлення має базуватися на використанні мобільних газопоршневих і газотурбінних установок, а також сонячних електростанцій. Приватні компанії готові інвестувати в нові генеруючі потужності, однак їх стримують низька довіра до державного регулювання та правової системи, а також ризики втручання держави у встановлення тарифів і механізми ціноутворення.
Комунальні підприємства в їхній поточній формі є неефективними через значні витрати, надмірний штат і високий рівень корупції. Україні слід впроваджувати нові моделі приватно-державного партнерства. Крім того, державі варто відмовитися від субсидування енергетичних тарифів для всіх категорій населення та спрямувати допомоги виключно на найбільш вразливі групи. Задля зменшення тарифів слід спрямувати зусилля на оптимізацію витрат та покращення енергоефективності.
Панель V: Євроінтеграція і виклики окупованих територій
Європейський Союз юридично не може прийняти лише частину країни. Проте територіальні конфлікти й не є правовою перешкодою для вступу, ЄС уже має прецедент, наприклад, Кіпру, північна частина якого окупована Туреччиною. У випадку, якщо уряд не контролює частину території, виникає правова «сіра зона», де певні норми залишаються відкладеними або існують лише теоретично.
Окуповані території створюють для України запитання щодо євроінтеграції на рівні мешканців. Ми не знаємо, чи захочуть вони, враховуючи вплив російської пропаганди, реінтегруватися до України після вступу в ЄС. Також дилемою залишаються права та обов’язки громадян України на тимчасово окупованих територіях у межах Європейського Союзу.
Європейський Союз не повинен мати ілюзій щодо того, що інтеграція України може стати модельним рішенням, яке буде привабливим для Росії або територій, що перебувають під її інформаційним і політичним контролем. Росія вже розробила інструменти, які дозволяють їй нейтралізувати такі зусилля.
Ситуація в Грузії та Молдові демонструє, що навіть за межами Росії російський наратив, зокрема теза про те, що “Європа — це не дуже добре”, набуває популярності. Люди починають асоціювати Європу з війною, і через страх часто виступають проти європейської інтеграції. Це не завжди пов’язано з недостатньою привабливістю Європи; натомість багато хто боїться, що “бути частиною Європи” означає “перебувати у стані війни” або “платити кров’ю за приналежність”.
Жителі окупованих територій, ймовірно, також будуть боятися повернення війни. Вони можуть думати: “Якщо інтеграція до Європи вимагає такої ціни, то чи варто це нам?” Такий страх може стати вагомим бар’єром на шляху до реінтеграції цих територій та їх європейської орієнтації.
